Спогади

Спогади… вони є у кожного. І у кожної людини в житті виникає такий момент, коли вона не знає чи це дарунок долі чи кара Божа… Згадуючи, ти можеш сміятися, мовчати, дивитися в нікуди і поміхатися сам до себе. Навіть плакати. Тільки от сльози бувають різні – де вони від щастя, а де і від горя…

Особисто у моєму житті це щось неймовірне… По своїй натурі я людина, яка все дуже близько приймає до серця, тож спогади мене штурмують частенько… Що ще гірше ці спогади про кохання.

Зустрічалися  ми довго, майже рік. Ми кохали один-одного, все було добре не дивлячись на те, що йому 23, а мені 16… та було одне “але”  – мої батьки. Вони були категорично проти наших стосунків. Ми попри все продовжували наші відносини… Та настав отей “прекрасний момент” – він опустив руки, припинив боротьбу з моїми батьками за своє щастя. Ми розійшлися, але так як це було як би не по нашій волі ми продовжуємо спілкуватись. Коли я заходжу на його сторінку в контакті, читаю нотатки які присвячувалися мені, дивлюся фото… дуже боляче… останнім часом усі мої спогади спямовані на тей проміжок часу, коли очі сяяли щастям, серце вистрибувало з грудей, а ноги підкошувались коли він цілував мою шию…

Так, я знаю… Треба вміти прощати, відпускати… Треба жити сьогоднішнім днем… я все це знаю… але як це зробити? Після Андрія я не зустрічала таку людину, при вигляді, дотику якої в мене б бігли мурашки по шкірі… То ж в мене поки що є лише спогади…